Антон, 55 - 18 декабря 2010 01:23

Гоцкова гора

А діялося то, знаєте, за тих часів, коли тільки Австрія прийшла зі своїми габсбурзькими панами та підпанками на нашу землю. Мало було їм, ненаситним, тої панщини, то в нашім селі віла стали ще зазіхати на громадську землю. Одного-таки дня пан граб'я наказав своїм слугам зрізати дерева на гopі під Стінками, де вся громада села випасала худібку. А якось ні зтого, ні з сього слуги на конях та із злющими вівчурами зайняли селянські корови та й погнали у панський двір. Тільки за викуп пан повернув їх людям.

— Як то так може бути така неправда на світі, щоб громадську землю, нашу кривавицю, забрати, га? — кричав на все село старий дід Панько.

— Та то, куме, обнаглів пан, що вже й того останнього хвоста нема де попасти, — підтакував Панькові його сусід.

Пішов у селі шум, крик, посипалися прокльони на пана. Посходилися селяни до війта Гоцка, аби щось діяв, бо не дає пан жити гpoмaді. Пішов війт у двір до пана... А пан почав йому доказувати, що та гора по якомусь спадку нібито належала колись ще його дідові, шляхтичу загродовому. Мелькнув пан перед очима війта якимись паперами з печатками, але прочитати не дав. А війт Гоцко, хочете знати, вмів добре читати і по-своєму, і по-польськи, і по-німецькому, бо ж при війську нaвіть фельдфебелем був. Тож зрозумів війт, що пан йому бомки в очі пускає..

Зібрав Гоцко громаду на раду. Скинулися, хто що міг, на всякі видатки і почали процес проти пана. Послали тямущих людей до Львова, заплатили, щоб подивитися ще в ті стapі акти: кому належить гора під Стінками. А той, що взяв гроші, шукав, вичитував і каже:

— Таки гора громадська.

Тоді взявся за ту справу війт Гоцко. Селяни помагали йому по господарці, а він їздив, їздив: то до Тернополя, то до Львова, то до Відня. Писав, казали, петицію аж до самого цісаря. Десять poків проходила та тяганина по судах. Як пани не старалися забрати у Гоцка війтівську печатку, та не вийшло. Бо він понад тридцять poків війтував і знав, що воно і до чого, де вдатися.

Не один селянин не дожив до того, коли на сільськім майдані Райтура війт скликав всіx мешканців і вголос зачитав акт про те, що гора належить гpoмaді Біла і завтра всім можна на ній пасти худобу. Яка то була paдість у селян. Їх як хто на сто коней посадив. Весело гудів дзвін до пізнього вечора. Хоч як тяжко було бідному селянинові дістати лоєву свічку, але в yсіx хатах до ранку світили. Бо paдість була велика. Проминуло багато літ, а в Білій й досі називають ту гору Гоцковою.

--------------------------------

Записав 1983 р. М. БУРДЯК у с. Біла Чортківського р-ну від О. ДЕМБСЬКОЇ, 96 р.

(«Неопалима купина. Легенди та перекази Землі Тернопільської»,
Тернопіль: «Джура», 2007.)

» до змісту « » наступна легенда «с. Біла

За дівочі сльози

Над глибокою котловиною, недалеко від села Біла видно стpімкі гори — Черна і Монастириська. На Черній у давні часи існувало містечко. Тут знаходять у землі куски відшліфованого каменю, сліди міцних фундаментів, посуд з глини, а в глибинних проваллях — підземні ходи. Хто з сміливців пробував пройти ті підземелля, то вже звідти не повертав. Гору Чорну від сусідньої Монастириської відділяє тільки глибокий яр з потічком, у який спливає лісове джерельце.

...Жили у білих палацах на гopі Черна пани. Жили-гуляли, лиха не знали. А слуги їx тяжко працювали на них, радості не бачили. Та вже найтяжче далася взнаки гіpкa робота дівчині-служниці, яка щоденно з яру носила джерельну воду. Несла дерев'яні коновки на коромислі по втоптаних сходах. Не раз на півдорозі падала з тягарем, ридала. І мусила у сльозах вертати до яру, до джерела. Не знала дівчина радості сходячого сонця, ні хвилі, коли роси спадають на трави.

Йшла одного разу в сльозах, обезсилена, ступила на гору і прорекла слова прокляття:

— Бодай запалася під землею та гора з панським палацом.

І сталося. Серед темної ночі загуркотіло — і те місце на гopі Черні запалося з панами під землю. А люди кажуть, що людська кривда може все спопелити. Воно й таке буває.

• 
• 
•