румбамбар, 44 - 26 мая 2009 16:22

Я в ньому майже ріс. То були часи, коли кіно було ще масовим мистецтвом, чи чимось іще, але масовим. Батьки тоді часто сварились, в вихідні батя брав мене і ми йшли в Стрийський парк, в кіно. Другосортний Голівуд вже був пробився на терени нашої тодішньої держави, це було ново, і люди ходили.
А ще там були ігрові автомати, по 15 копійок – тир, морський бій…
Я сидів в порожньому залі. Таких же як я, спраглих до кіно, було ще чоловік 10 на майже тисячний зал. Кінотеатр вмирає, стіни, місцями зачеплені цвіллю через вічний холод сусіди-парку, відсутність будь-яких ремонтів, старі подерті крісла і якийсь тихий спокій домашнього затишку. Згадалось дитинство.
Після кіна, на вулиці зустрів професійного жебрака :). Весь рудий, з довгими вухами, пухнастим хвостом, і з кісточками на вухах, він без жодної боязні скакав між людьми, випрошуючи що-небудь на зуб. Необтяжений зайвою вірою в людство, він лиш на хвильку зупинявся перед людиною, чекав, краплю дивився на те високе, що стояло в німому зачудуванні , і прямував до наступного. Він все ще нам вірить! Замітьте, сьогодні вірити комусь – це багато, статок, якого деколи критично бракує.

• 
• 
•